Не отримала дев'ятирічна дівчинка, яка загинула на Олімпійській. Чоловік, який помер на Житомирській. Музикант з Театральної.

Смерть - це природно. Але смерть в мегаполісі до прибуття швидкої допомоги - ні.

Поясню докладніше: коли і людини відбувається зупинка серця, біологічна, безповоротна смерть не настає відразу. Мозок здатний жити ще 5-7 хвилин і час, поки мозок живий, називається клінічною смертю. Саме цей час є у лікарів для того, щоб втрутитися і, якщо можливо, повернути людину до життя. Чи реально встигнути отримати виклик, приїхати, спуститися в метро, ​​знайти потерпілого та почати надавати йому допомогу - питання риторичне.

Усвідомлюючи проблему, європейські країни - де, як вважається, висока цінність людського життя - першими почали шукати рішення. Воно виявилося простим і тому швидко поширилося.

1. Працівники метрополітену проходять навчання першої допомоги, що в разі екстреної ситуації дозволяє їм підтримувати життя постраждалого до прибуття лікарів. У конкретному випадку зупинки серця: проводити його масаж, забезпечуючи мозок кров'ю, і не допускаючи наступ біологічної смерті.

2. В метрополітені встановлюють автоматичні дефібрилятори, якими користується кожна людина без медичної освіти. Зверніть увагу, коли будете подорожувати по Європі.

3. Першу допомогу вивчають також в офісах, на заводах, в університетах і школах. Тому крім співробітника метро над порятунком працюють очевидці: менеджери, теслі, водії - не обов'язково лікарі.

В Україні перша допомога за сучасними стандартами почала вибухово розвиватися в 2014 році. Майдан і гібридна війна підштовхнули десятки тисяч людей до того, щоб зробити суспільство безпечнішим. Але тільки не співробітників метрополітену. Метро і раніше небезпечне: співробітники не проходять практичного навчання, що дозволяє застосувати навички в реальній ситуації, а у відсутності дефібриляторів ви можете переконатися самі.

З 2016 журналісти, політики, підприємці і представники громадянського суспільства, що пройшли тренінг з порятунку життя і знають про європейське вирішення проблеми смертності в публічних місцях, багаторазово зверталися до метрополітену з пропозиціями. І раз по раз зустрічали відмову. Тепер, в 2018 році, відмова змінилася мовчанням.

За останні кілька тижнів у метрополітені загинули п'ятеро людей, і це тільки ті дані, що просочилися в ЗМІ. Тепер ви знаєте, що це не просто сумний збіг обставин, а результат відмови впровадження практики управління ризиками. Кращої світової практики. Єдиної ефективної.

Чи чули ви за ці п'ять тижнів будь-які коментарі метрополітену? Крім плутаних відмовок, що не витримують фактчекінга в ефірі. Організація, в стінах якої за неповні два місяці загинуло п'ять осіб, ніяк не прокоментувала подію.

Чи варто під цим мовчанням розуміти, що керівництво метро вважає таку смертність нормою? Чи означає це, що є якийсь нормальний поріг смертей? Як тоді пояснити європейський досвід? Невже життя людини в іншій країні дійсно цінніше?

Київський метрополітен - лише один із прикладів того, як гинуть люди, позбавлені шансу на порятунок. Гострий та болючий приклад, адже через цю установу щодня проходять мільйони пасажирів.

Карфаген повинен бути зруйнований, а в Київському метрополітені повинні навчити людей першої допомоги і повісити дефібрилятори. А потім: на заводах, в офісах, коворкінгах, концертних майданчиках.

Тому що кожен має право на шанс вижити.

Першоджерело